Біженці з Херсонщини здивовані: на Чернігівщині — обід за 2 грн

– Коли війна підступила до нашого села, вирішили тікати на Черкащину, де живе моя подруга дитинства, – розповідала багатодітна мати. – Не могли спокійно жити, дивлячись, як наші дівчатка Маргарита і Антоніна аж колотилися від вибухів. Дещо спокійніше сприймав те страхіття старшенький синок Станіслав, навіть сестричок заспокоював. Плани з виїздом змінили наші родичі Карнаухови, вони вже покинули наше село і заїхали аж на Чернігівщину – в Щаснівку до тьоті Валі, свекрухи чоловікової рідної сестри Наталії. Потім і нам зателефонували, порадили їхати до них. Тьотя Валя не місцева, але давно живе в Щаснівці, куди її привіз чоловік Василь, помінявши велике місто на рідне йому село. На жаль, він недавно помер…

Розповідь перервали витівки дівчаток, які спритно забралися на стару, напівтрухлу вербу. Мати насварила їх і наказала старшому сину, щоб допоміг меншій сестричці Антоніні злізти з аварійного дерева. Старшенька Маргарита сама вже стрибнула на землю.

– Буває, гримаю на них за надто активні пустощі, але й радію, що швидко ожили, позбулися переляку від вибухів і небезпечного переїзду сюди, – продовжила розповідати біженка. – Швидко прижитися на новому місці допомогли нашим діткам, та й нам з чоловіком, місцеві доброзичливі люди. У перші дні прихистили нас Галя Дубок і тьотя Валя, потім староста села Алла Костюк із своїм активом допомогла вселитися в будинок, де давно ніхто не живе, що в селі Осовець Щаснівського старостинського округу. На нього вказала Аллі Олександрівні добродушна тьотя Надя, вона ж першу допомогу надала нам домашніми речами.

Той будинок належав настоятелю храму в Новій Басані отцю Федору, котрий передчасно помер. На спадщину може претендувати єдиний племінник, але він живе за межами України й не заявляє ніяких претензій. Тож біженці з Херсонщини можуть мати тут постійне житло. Але щоб привести будинок і подвір’я до ладу – роботи дуже багато. Навіть не всі зарості ще вирубали, в будинку в трьох кімнатах навели порядок, а в одній потрібен капремонт. Подружжя Малінецьких привезло в Осовець і матір Марини, пенсіонерку-інваліда Олену Миколаївну, якій потрібна окрема кімната.

– Думаю, ми з усім справимося, адже жили в рідному селі в приватному будинку, мали своє господарство, – не падає духом багатодітна мати. – Добрі люди допомагають, маємо хороших сусідів Івана Опанасовича і Павла Дмитровича з дружиною Антоніною. Чоловік Віктор з перших днів нашого приїзду влаштувався на роботу в товаристві «Земля і воля», працює механізатором. Найбільше мене вразило те, що в цьому господарстві регулярно виплачують солідну щомісячну зарплату навіть під час війни, а ще всіх працівників годують гарячим обідом за дві гривні. А зайнятим на польових роботах організовують триразове харчування (сніданок, обід і вечеря) за п’ять гривень. Чогось подібного я не чула на нашій Херсонщині.

З механізатором Віктором Малінецьким вдалося зустрітися на тракторному стані Озерянського відділку ТОВ «Земля і воля», він саме готувався до виїзду в поле вносити гербіциди. Працює на невеликому тракторі, але поглядає й на зеленого «Джон Діра», якого в своєму селі бачив одного разу здалеку, а тут таких «американців» більше сотні. Сподівається, що колись і йому доручать таку потужну техніку.

Розповів Віктор і про те, як на своєму старенькому «Жигулі» долав сотні кілометрів, проїжджав з великою родиною численні блокпости – українські і окупаційні. Пропускали лише тих біженців, які їхали на власному транспорті. До Віктора ніхто не прискіпувався, бо їхав з трьома дітками. З рідного села до Щаснівки добралися за добу. Перша радість сяйнула, коли глава сімейства довідався, що можна влаштуватися на постійну роботу, ще й із стабільною зарплатою, про яку вдома лише мріяв. А невдовзі й житло запропонували. Про повернення назад і не думають.

– Моя рідна сестра Наташа з чоловіком Олександром і двома дітками теж, чув від них, планують тут осісти, – хвалиться Віктор. – У Олександра, як і в мене, теж є стабільна робота в товаристві «Земля і воля», працює на тракторі-навантажувачі. Його дружину Наталію забрали на роботу в магазин. Тож вони уже напитали в Осовці добротний будинок, господар якого надумав переїхати в Бобровицю до дочки, бо вже у літах,і з кожним роком все важче вести домашнє господарство. Якщо наші родичі придбають цей будинок, і нам буде краще – мати поруч рідних людей.

Біженці Малінецькі поцікавилися школою, в яку можуть прийняти на навчання їхніх діток. Обрали Озерянську повну середню, до якої підвозять учнів з Осовця і Щаснівки шкільним автобусом, що їздить повз їхню нову домівку. Всі троє діток встигли облюбувати чуже село, познайомилися і з місцевими учнями, розпитали їх про школу, згодні продовжити в ній свою шкільну науку.

Батьки і діти з острахом і багатьма сумнівами втікали від війни до чужих людей, але потрапили ніби до давніх друзів. Бо як на Херсонщині, так і на Чернігівщині – рідна земля, населена рідними, щиросердечними українцями.

Григорій Осовський